Цілком можливо, що з 2005 по 2016 рік муніципалітет Торрес у центрально-західному венесуельському штаті Лара, була найдемократичнішою громадою у світі. Протягом цього непересічного десятиліття, пересічні мешканці громади здобули значний ступінь контролю над прийняттям політичних рішень, найважливішим із яких був Партисипаторний Бюджет Торресу, що надав громадянам вирішальне слово стосовно того, як інвестуватимуться 100% надходжень з центру. Тисячі й, імовірно, десятки тисяч людей — від 8 до 25 відсотків населення Торреса брали участь у цьому процесі щороку, своєчасно реалізувавши понад 85 відсотків проєктів, причому реалізовуючи понад три чверті цих проєктів безпосередньо власними силами на місці.
Проте з середини 2010-х, інститут партисипативного розподілення надходжень у Торресі фактично занепав та втратив свою попередню значущість. Чому так сталося — і який урок можна винести з цього експерименту, розбиратимемося сьогодні разом.
Протягом більшості історії, економіка Торреса базувалася на розведенні великої рогатої худоби, виробництві цукру та дрібному козівництві.
37% муніципалітету сьогодні мешкає в сільській місцевості — майже втричі більше, ніж у середньому в Венесуелі; більшість із селян — козівники, що живуть за мізерний дохід, отриманий з продажу молочних продуктів вздовж автомагістралі. Брак промисловості спричинив у окрузі низку проблем на кшталт безробіття, неповної зайнятості та, як наслідок, недостатню податкову базу, що узалежнює місцевий бюджет від дотацій з центру. Ситуацію погіршувало й те, що до 20 століття у регіоні фактично панували феодальні класові стосунки: кілька сімей, відомих як godarria чи los godos контролювали майже все багатство, володіли більшістю землі та мали цілковитий контроль над місцевою політикою. Ще не так давно, у 1970-х, боргова панщина та поліцейські патрулі тримали селян прив'язаними до великих маєтків; селяни були зобов'язані постійно носити при собі посвідчення особи, в яких вказувалися їхні особисті речі, зайнята земля, договір оренди, борги та конкретні культури, які вони вирощували.
Зміни розпочалися наприкінці 1960-х: сотні сімей, що здавна принижувалися місцевою елітою, розпочали об’єднання в радикальні кооперативи: разом вони захоплювали родючі ділянки, залишені простоювати можновладцями, аби вирощувати там їжу, а також протестували проти несправедливого підняття цін на воду та газ. Торрес також перетворився на центр радикального культурного руху: десятки активістів творили різноманітні організації — спортивні асоціації, гуртки, селянські просвітянські спілки тощо. Довготривалий час — як до приходу Уго Чавеса, так і з його сходженням на президентство, ситуація залишалася практично незмінною: гречкосійство, мовчазна згода більшості населення, кумівство та надмірна залежність від традиційних еліт (чого лише вартує те, що партія Чавеса виставляла своїм кандидатом представника одного з кланів землевласників) панували над Торресом, що мимохіть втрачав свої останні шанси на хороше життя.
Змінилося ж усе в 2004: поки в Києві лунала “Разом нас багато” гурту Ґринджоли, в Торресі відбулася власна революція — головою муніципалітету став підтриманий місцевими активістами кандидат від однієї з лівих партій Венесуели, Хуліо Чавез.
Обрання Хуліо сприяло тривалому процесу колективної організації та мобілізації, який лежав в основі встановлення та підтримки населенням режиму партисипаторної демократії в Торресі. Однак це не значить, що реформи давалися легко. Навпаки, протягом першого року керівництва громадою, реформи, обіцяні ним до виборів, блокувалися місцевими депутатами — як членами керівничої партії, так і його власними однопартійцями. “Вони гадали, що я зійшов з розуму, коли я добровільно віддаю частку влади” — згадував пізніше він.
Дійсно, найголовнішою обіцянкою була побудова народовладдя в громаді. Як він пізніше пояснював:
Ми кажемо, що всі прояви соціалізму повинні ґрунтуватися на участі народу, участі, яка стримує бюрократизм. . . . Соціалізм повинен починатися з ідеї побудови народовладдя ...[і ґрунтуватися] на проєктах, які роблять прозорим процес управління з народом, а не заради народу, щоб рішення приймалися народом, у педагогічному і визвольному процесі, щоб народ брав на себе великі рішення .... . . Ми говоримо, що народ повинен приймати всі рішення. . . . Ми краще помилимося з народом, ніж матимемо рацію без народу.
Зрештою, згодом Хуліо отримав можливість втілювати свої реформи — і з гордістю став впроваджувати політику, яка надавала перевагу народним, а не панівним класам. Так, одним з перших його кроків на посаді мера було скасування довічної пенсії, яку виплачували голові місцевої церкви, і перерозподіл цих коштів на користь малозабезпечених людей похилого віку. Далі, за погодженням з Національним інститутом землі, адміністрація Хуліо експропріювала п'ять великих маєтків загальною площею понад п'ятнадцять тисяч гектарів та передала їх у користування малозабезпеченим сім’ям.
Демократичний режим Торреса, заснований на принципі участі простих громадян у керуванні, мав потужні інституційні механізми, що полегшували суспільний контроль над маєтком. Про це свідчить партисипаторний бюджет та муніципальна конституанта (установчі збори), скликані Хуліо одразу після вступу на посаду для вирішення того, як саме народ Торреса керуватиме справами громади. В одному з інтерв’ю Хуліо ділився:
"У декреті було дуже чітке положення про те, що будь-хто, хто був обраний на державну посаду шляхом всенародного голосування, не може брати участь у муніципальних установчих зборах. Це слугувало гарантією того, що голоси належатимуть людям з громади, і що саме ці люди будуть вносити пропозиції від місцевих та сільських зборів у серце муніципальних установчих зборів".
Відповідно до принципу "люди приймають всі рішення", Хуліо Чавес створив партисипаторний бюджет, який дав мешканцям обов'язковий контроль над 100% інвестиційного бюджету Торреса (6,8 млн доларів США у 2006 році). Процес прийняття рішень працював у наступний шлях:
Першим кроком стала "спільна діагностика", під час якої мешканці кожної з 560 комунальних рад Торреса колективно визначили ресурси та потреби своєї громади. Це відбувалося шляхом опитування домогосподарств, щоб визначити такі речі, як кількість будинків з електрикою, водопроводом, каналізацією водою тощо, а також організацією зустрічей для обговорення колективних потреб. Далі, на зборах громади, мешканці обговорювали та голосували за свої пріоритети та обирали делегата (і його заступника), який буде представником громади на волосних зборах. Потім відбулися два раунди волосних зборів у сімнадцяти волостях Торреса, на яких голоси обговорювалися, а в другому раунді ухвалювалися обов'язкові до виконання рішення щодо проєктів, включно зі специфікаціями бюджетних розподілів. Останнім кроком ПБ ставало затвердження Радою місцевого планування міста Торрес.
Явка громадян у Торресі була стабільно високою. Точних даних немає, але за консервативними оцінками, понад п'ятнадцять тисяч осіб (8% населення Торреса) брали участь в обговореннях щорічно з 2009 по 2011 рік і, ймовірно, в цілому з 2005 по 2013 рік.Місцеві чиновники, звичайно, регулярно намагалися впливати на рішення делегатів. Іноді їм це, очевидно, вдавалося. Проте важливо звернути увагу на спосіб, у який спосіб вони намагалися впливати на рішення, а також межі їхнього впливу, зумовлені інституційними особливостями ПБ. Намагаючись вплинути на рішення делегатів, чиновники брали участь у деліберативних дискусіях, представляючи загальні причини, чому певні типи проєктів повинні фінансуватися чи ні, а також конкретні причини "за" чи "проти" конкретних проєктів. У жодному випадку чиновники не нав'язували рішення голосувальникам у командно-адміністративній манері.
На додаток до дуже високої явки, Торрес вирізнився й широким народним контролем над небюджетними питаннями. Так, наприклад, у 2010 було зібрано громадські слухання стосовно підняття цін на автобусні квитки: голови профспілок наполягали на піднятті ціни на 100% задля фінансування ремонту доріг — асамблея ж прийняла рішення затвердити 50% підвищення тарифів на проїзд у звичайних автобусах та 60% підвищення тарифів на експрес-маршрутах, оскільки більшість мешканців виголосила неготовність платити більше.Того ж року, голосуванням вирішувалося й інше запитання — в одній з громад зборами прийнято рішення стосовно прагнень щодо нового директора місцевої школи та виражено загальну волю стосовно вимог, які громада має до кандидатів.
Чи не найгучнішим же прикладом вирішення небюджетних питань стали муніципальні установчі збори. Конституанта, як її називали, була створена за зразком національних установчих зборів Венесуели 1999 року. У березні 2005 року тридцять політичних і громадських лідерів - мер, профспілкові діячі, лідери селянських та інших громадських рухів, а також члени та лідери радикальних лівих партій - розробили початкову пропозицію. Збори, складені з депутатів, обраних на 55 районних зібраннях, обговорили й проголосували за остаточну пропозицію. Як зазначалося, обраним посадовим особам було заборонено бути учасниками консиліуму. Громадяни брали участь у цьому процесі збираючись на місцях двічі на тиждень, а в суботу та неділю працювавши цілоденно. Хуліо згадував:
“Те, що люди обговорювали на зборах, було тим, що представники й представниці принесли в центр муніципальних установчих зборів, і, водночас те, що вони обговорювали на цих зборах, вони несли у свої відповідні громади".
"Великим народним актом" 19 червня 2005 року делегати установчих зборів схвалили постанову, яку згодом було прийнято. Муніципальна рада Торреса спочатку відмовилася, але згодом також схвалила цю постанову. На превеликий подив Хуліо, Національна виборча рада Венесуели відхилила його прохання дозволити жителям Торреса безпосередньо проголосувати за цей документ.
Останнє було провісником кінця епохи демократії в Торресі. Традиційно плюралістична — й, до того ж, рішуче плюралістична, де мешканці самі наполягали на включенні в обговорення всіх охочих, незалежно від їхніх політичних переконань, релігії, статті тощо — система не змогла встояти перед зростаючим авторитаризмом у Венесуелі. Все частіше представники керівної партії намагалися витиснути інакодумців, позбавити їх голосу та впливу. Фактично, розпочався процес перетворення демократичного органу на субсидіарний чиновникам. Додаткового удару завдала й величезна економічна криза, від якої останні роки страждає Венесуела: з рівнем інфляції, що досягав кількох сотень тисяч відсотків, будь-яке планування витрат втрачало сенс — гроші втрачали цінність і дотації за лічені дні перетворювалися на копійки.
Торрес у 2005—2016 роках представив ідеальну модель успішного партисипативного управління громадою — про-партисипативна про-народна влада, яка співпрацює з та дослухається до добре організованих та мобілізованих широких верств населення. Досвід її втілення вчить нас тому, чого треба уникати демократизуючи суспільство.
Як би не прагнули місцеві жителі Торресу оминати (партійну) політику усередині деліберативних дискусій, політика, врешті-решт, поклала край дискусіям. Виникнуло це, не в останню чергу, через брак інституційних гарантій незалежності та відкритості. Вочевидь, у чавістській Венесуелі таке було б неможливим так же, як це було б неможливим у будь-якій з-посеред авторитарних соціалістичних держав минулого, де прийнято було — відрито чи ні — дотримуватися ідеї рульової ролі однієї партії в суспільстві. Іншими словами, наслідуючи великого чеського демократа (та гайдеґґеріанця) Вацлава Гавела, такий простір мав би стати простором “неполітичної політики”, де плюралізм цінностей та інтересів, що відображають різноманітність людського існування підкреслювався б замість того, щоби перетворювати цей простір на продовження арени боротьби поміж національними політичними партіями.
Інше, що безумовно сильно відзначилося на якості демократії в Торресі — загальна економічна ситуація в країні, а власне її криза, спричинена проблемами централізованого керування економікою. Можна лише гадати, який спектр можливостей отримали б збори громадян, мешкай вони в країні більших можливостей, з більшою автономією рішень.
Наостанку варто підкреслити, що нинішня доба діджиталізації представляє в рази ширший потенціал експериментування з такими формами демократії, оскільки доступ до можливих інструментів е-демократії у розвинених країнах сьогодні є вільнішим ніж будь-коли до того. Розв'язання питань на вічах є політичною метою та ідеалом української політики ось уже тривалий час — здається венесуельці підказують нам те, в якому напрямкові треба планувати.
