Фото: Шанталь Муфф під час лекції "Which Future for Democracy in a Post-political Age?"// Wikimedia Commons
І лібералізм і соціалізм є модерністськими доктринами, відданими принципу моральної рівності та свободи всіх людей. Обидва вчення критично відреагували на античне переконання, висловлене Арістотелем у його "Політиці", що деякі люди від природи є нерівними (що є гарним способом сказати "неповноцінними") — чи то в чеснотах, чи то в благочесті, чи то в праві на владу. І ліберали, і соціалісти багато разів зазнавали невдач у відстоюванні своїх принципів: американські батьки-засновники проповідували, що всіх людей було створено рівними, водночас закріплюючи в Конституції право поневолювати заради прибутку, а більшовики обіцяли свободу масам, продовжуючи методично будувати ГУЛАГи та придушувати інакодумство. Попри неоднозначність спадщини та багато спільних цінностей — безумовно, перед лицем реакції — ліберали та соціалісти продовжували зображувати один одного як екзистенційних ворогів. Друга половина XX століття відзначилася епічним зіткненням між ліберальним капіталізмом та радянським марксизмом-ленінізмом, яке, як здавалося, рішуче завершилося на користь першого. Молодий Френсіс Фукуяма колись навіть заявив, що ми досягли "кінця історії", де ліберальний капіталізм став єдиною ідеологією, що залишилася в живих і має будь-яку глобальну вагу.
Його судження виявилося передчасним. З появою у 2010-х роках постмодерних консервативних антилібералів як Дональд Трамп, Жаїр Болсонару та Віктор Орбан, лібералізм зіткнувся з новою потенційно смертоносною кризою легітимності До 2018 року більшість найбільших країн світу — США, Туреччиною, Бразилією, Росією, Італією та Індією — керувалися ілліберальними лідерами з сумнівною лояльністю до демократії. Затяті праві критики стали наполягати на тому, що настав час нарешті відмовитися від модерності і повернутися до того, що працювало до того, як ліберали і соціалісти все зіпсували. Кризі легітимності посприяли багато рис притаманних ліберальному капіталізмові, які десятиліттями критикувалися соціалістами: стрімке зростання нерівності, поглиблення економічної нестабільності, деградація солідарної спільноти на користь гіперконкуренції і, перш за все, відчуття того, що державні інститути служать інтересам глобальної еліти, а не власних громадян. Не дивно, що це також надало соціалізмові нової привабливості, дозволивши таким політикам як Берні Сандерс, Александрія Окасіо-Кортес та Лула да Сілва, здобути глобальну популярність. З огляду на ці події, важливо відновити діалог між лібералізмом і соціалізмом. Я спробую зробити це, висунувши аргумент на користь демократичного ліберального соціалізму. І хоча дехто може заявити, що це словосполучення є оксюмороном, насправді воно має глибоке коріння у виразному індивідуалістичному напрямі ліберальної традиції, яку сповідували такі видатні мислителі як Дж. С. Мілль, Джон Ролз та Шанталь Муфф.
Перш ніж думати про те, як можна примирити лібералізм і соціалізм, ми повинні розглянути історичні причини їхнього розходження. Почнімо з розрізнення між власницьким індивідуалізмом таких людей, як Локк чи Медісон, та експресивним індивідуалізмом ліберальних соціалістів на кшталт Мілля чи Ролза. Таке розрізнення дозволятиме нам побачити, чому ж одні є глибоко переконаними в приреченості лібералізму та соціалізму на протистояння, тоді як інші бачать глибоку спорідненість між цими двома доктринами.
Термін "власницький індивідуалізм" був вперше вжитий канадським політичним теоретиком К. Б. Макферсоном у його класичній праці "Політична теорія власницького індивідуалізму". Макферсон стверджував, що, починаючи з 17 століття, прото- та класичні ліберали, як, наприклад, Гоббс і Локк, уявляли собі суспільство як сукупність морально рівних особистостей, що, конкуруючи один з одним, переслідують свої власні інтереси. Ці індивіди нічим не зобов'язані один одному, а кожен з-посеред них прагне поліпшити своє становище шляхом набуття приватної власності. Найчіткіше цей погляд був викладений у Другому трактаті Локка "Про державне правління", де він описав, як люди в природному стані вклали свою працю в матерію землі і, таким робом, отримали на неї право. Однак теоретики власницького індивідуалізму визнавали, що ні автономія особистості, ні приватна власність не можуть ефективно захищатися в природному стані — сумнозвісній "війні всіх проти всіх" Гоббса. Саме тому, в якийсь момент, розважливі власницькі індивідуалісти мали б погодитися на створення потужної держави, Левіатана, завданням якого був би захист індивідуальних прав на самостійність та на власність.
Постало ключове питання: як від природної моральної рівності та рівних прав ми бачимо перехід до матеріальної та політичної нерівності? Відповідь на це була важливою для теоретиків власницького індивідуалізму, що хотіли заперечити природну чи релігійну нерівність, на якій наполягали захисники реакційного абсолютизму, і водночас відстояти ту нерівність, що виникла в результаті трудових і ринкових відносин. У цьому сенсі Макферсон вбачав у них ідеологічне обґрунтування тогочасного зародкового ринкового суспільства та право капіталістичного класу на багатство і владу. У відповідь було висунуто два аргументи.
По-перше, теоретики власницького індивідуалізму стверджували, що нерівність була присутня вже в природному стані. Нерівність є наслідком того, що різні люди обирають більш чи менш ефективну працю, створюючи тим самим більше багатства і права на приватну власність. Локк, до прикладу, горезвісно заперечував право на свою землю корінних народів Північної Америки, бо вони хоча й жили на ній, але не використовували її для продуктивних цілей. Одним із виправдань держави було збереження цієї нерівності шляхом захисту власників від тих, хто намагався забрати те, що їм не належало.
По-друге, власницькі індивідуалісти стверджували, що нерівність подалі виникає тоді коли деякі люди накопичують достатній для найняття інших капітал. Робітники фактично добровільно відчужують свою працю іншому (капіталісту), який може залишати собі все, що вироблено, доти, доки він платить робітникам за це заробітну плату. Макферсон зазначає, що це концептуально чудернацький, але ідеологічно обґрунтований маневр. Концептуально чудернацький, бо ми йдемо від аргументу, що індивід має право залишати собі те, що він створив своєю працею (теорія Локка про розподіл праці), до аргументу, що цілий клас отримує право жити коштом відчуженої праці своїх робітників. Втім, ідеологічно це є обґрунтовано, оскільки це дозволяє власницьким лібералам-індивідуалістам стверджувати, що, хоча всі люди й починають морально рівними — усупереч думкам захисників абсолютизму, — завдяки важкій праці та добровільним контрактам неминуче виникає різка матеріальна і, врешті-решт, політична нерівність.
Найбільш войовничі ліберальні опоненти соціалізму сьогодні, як правило, є гіперпосесивними індивідуалістами. Всупереч прагненням Ірвінга Хоу і Т. Г. Маршалла, геґемонія власницьких індивідуалістичних варіантів лібералізму є найзначущішою перешкодою для примирення між соціалізмом і лібералізмом. І Хоу, і Маршалл розглядали лібералізм як недосконалу, але гідну похвали традицію, в якій поступово (іноді вкрай неохоче) права та увага надаються дедалі ширшим верствам населення. На противагу цьому, власницькі індивідуалісти фактично зводять лібералізм до захисту індивідуальної автономії, що містить у собі дуже широку концепцію прав власності й настороженість до будь-яких спроб держави регулювати ринок праці. Такий погляд примушує їх різко критикувати будь-яку політику перерозподілу багатства через високі податки та надання суспільних благ, не кажучи вже про політичні зусилля, спрямовані на підвищення заробітної плати або зміну умов праці. Часто риторика, яку використовують сучасні власницькі індивідуалісти, виражає нелюбов до "великої держави" або "надмірного втручання уряду". Втім, це — більше ніж омана, оскільки сучасні прихильники власницького індивідуалізму зазвичай є більше ніж готові використовувати державне, і навіть міжнародне, регулювання і примус для закріплення та розширення сфери дії їхньої улюбленої концепції прав власності. Це передбачає запровадження суворих кримінальних санкцій за все від бродяжництва до мілких крадіжок, захист приватної власності та багатства від демократичного політичного тиску за допомогою фіксації нових конституційних механізмів, дозвіл державі створювати корпоративні "особи" на законодавчому рівні — водночас заперечуючи при цьому права робітників на безпеку на робочому місці, і ще багато іншого.
Найважливішим є те, що, оскільки ця політика часто є непопулярною, її потрібно впроваджувати в життя всупереч волі більшості. Це одна з причин, чому власницькі індивідуалісти від Медісона до раннього Нозіка довгий час остерігалися надмірної демократії; ця думка призводила й до повалення демократично обраних лівих урядів та заміни їх неоліберальними авторитарними режимами щойно для цього виникала потреба. Все це свідчить про те, що Макферсон мав рацію, коли зауважував наступне: "Справа не в тому, що чим більше індивідуалізму, тим менше колективізму, а в тому, що чим глибший індивідуалізм — тим сильніший колективізм". Просування, часто всупереч наполегливому опору, власницького індивідуалізму в його неоліберальних формах наприкінці XX століття багато в чому пояснює те чому ж так звані противники "великої держави", на кшталт Рональда Рейґана, збільшували водночас як дефіцит бюджету, так і кількість ув'язнених у в'язницях. Це також важливо для усвідомлення ролі гіперконкурентного неолібералізму в роз'їданні у громадян почуття демократичної легітимності та підзвітності їхніх урядів — що й відкрило двері популістській реакційній політиці, що потрясає світ ось уже півтора десятиліття.
Втім, лібералізм ніколи не визначався виключно його власницькою індивідуалістичною течією — навіть якщо саме їй віддають перевагу як праві ліберали, так і помірковані консерватори. Існують й інші, радикальніші варіанти лібералізму, що куди більш скептично ставляться до ідеї безповоротного зв’язку лібералізму з захистом майнових прав та пов'язаних з ними ієрархій. Я узагальню ці позиції під заголовком того, що Чарльз Тейлор у "Секулярній добі" називає "експресивним" індивідуалізмом. Ці варіанти лібералізму часто набагато краще реагують на перспективу егалітарних реформ і навіть ліберального соціалізму. Ключовими теоретиками цього напряму є Дж. С. Мілль, Марта Нуссбаум та Амартія Сен.
Ліберальні експресивні індивідуалісти вважають, що кожне людське життя має властиву йому гідність, і однією з цілей справедливого суспільства має бути надання можливості кожній людині розвинути та поглибити різні сторони свого "Я" в прагненні до хорошого життя. Зазвичай ця позиція має під собою квазіромантичне підґрунтя, в тому сенсі, що вираження власної особистості вважається необхідною умовою для життя автентичним або цілісним життям. Однак такий погляд все ще залишається виразно ліберальним у своєму захисті особистої автономії. Не тому, що кожен з нас вважається відокремленою одиницею, відчуженою від усіх інших, а тому й мало чим зобов'язаною суспільству; а тому, що автономія — або свобода, має вирішальне значення для повноцінного розвитку особистості. Часто експресивні індивідуалісти вказують на давню тенденцію соціально консервативних груп нав'язувати свої норми та очікування інакодумцям. Мілль майстерно виклав цю думку в "Про свободу", коли писав про неї:
...необхідне й існування різних форм життєвого досвіду; і так само слід припускати й вільні межі варіацій характеру, доки це не призводить до завдання шкоди іншим; і так само повинна стверджуватися на практиці цінність різних стилів життя, якщо тільки хтось вважає за доцільне їх випробовувати. Сказати б коротко, в речах, що безпосередньо не стосуються інших, бажано, щоб індивід міг стверджувати себе вільно. Там, де правила поведінки визначаються не особливостями характеру особистості, а традиціями чи звичаями інших людей, завжди відчувається брак однієї з суттєвих складових людського щастя й головної складової індивідуального та суспільного прогресу.1
Останній пункт є надзвичайно важливим, оскільки експресивні індивідуалісти схильні вважати, що кожен з нас отримає користь від участі в різноманітних життєвих експериментах, які фактично демонструють нам різні можливості хорошого життя, до якого ми могли б прагнути. Продовжуючи метафору Мілля, чим більше люди експериментують із прожиттям життя, тим більше даних буде у решти з нас, щоб робити розумні висновки про те, як би ми могли хотіти прожити. Тому ми всі й виграємо від надання іншим людям свободи слідувати своєму баченню хорошого життя, навіть коли ми переконані, що деякі люди просто помиляються або навіть живуть неправильно. У цьому також є моральний елемент, пов'язаний з початковими принципами, про які я говорив. Ліберальні експресивні індивідуалісти вважають, що оскільки кожен з нас є морально рівним, ніхто з нас не має права нав'язувати своє бачення хорошого життя іншим.
Наголос на розмаїтті є важливим, оскільки експресивні індивідуалісти нерідко звертають увагу на те, як гіперконкурентний капіталізм може заважати людям повністю розвивати своє автентичне "я" як в індивідуальному плані, так і в суспільному житті: в економічному та соціальному його вимірах.
Ліберальні експресивні індивідуалісти відзначають, що власницькі індивідуалістичні напрямки лібералізму мають дуже вузьке уявлення про те, що саме дозволяє людині процвітати. Власницькі індивідуалісти схильні розглядати форми матеріальної знедоленості та нерівності, що виникли в результаті ринкових трансакцій, або як бажаний наслідок добровільного обміну, або, в кращому випадку, як необхідне зло, що стимулює подальшу економічну активність. На противагу цьому, експресивні індивідуалісти не заперечують продуктивну силу капіталізму, але водночас обурюються нерівномірному і часто несправедливому розподілові матеріальних ресурсів, або, за висловом Марти Нуссбаум, тому, як деякі люди користуються набагато меншою кількістю людських "можливостей", необхідних для добробуту. Наведемо лише один живий приклад: той факт, що мільйони людей у Сполучених Штатах не мають доступу до якісної медичної допомоги тоді як матеріальна можливість її надати існує майже в кожній іншій заможній країні, призводить до того, що на плечі багатьох бідних американців лягає величезний надлишковий тягар, що обмежує їхні можливості вести повноцінне життя. Неспроможність надати всім повний набір можливостей є ще більш несправедливим, остільки оскільки від цього найбільше страждають найбільш маргіналізовані верстви населення. Експресивні індивідуалісти вважають, що соціальні інститути повинні робити набагато більше, щоб виправити брак можливостей, особливо там, де він є наслідком історичної маргіналізації та несправедливості.
Експресивні індивідуалісти також не погоджуються з власницькою індивідуалістичною інтерпретацією людини як істоти, що конкурує з іншими не бажаючи ніколи співпрацювати. Це не значить, що конкуренція є нелегітимним виміром людського життя чи неважливим рушієм економічної продуктивності. Експресивні індивідуалісти радше розглядають нас усіх як свідомих соціальних істот, що значною мірою розвивають почуття власної гідності та самоповаги через змістовні стосунки з іншими людьми. Це відбувається як на індивідуальному рівні, так і через добровільні об'єднання, що відображають всі аспекти життя — від культурних особливостей до спільних захоплень. Саме тому експресивні індивідуалісти з тривогою дивляться на поглиблення конкурентного духу в усіх сферах людського життя. Одне з популярних критичних зауважень стосується розшарування в системі післяшкільної освіти. Нині лише одиниці можуть заплатити за доступ до найкращих шкіл і скористатися можливостями, недоступними для більшості інших. Ця нерівність має руйнівний вплив на наше почуття спільності та нашу довгострокову здатність формувати відносини співпраці з іншими, тим самим завдаючи шкоди нашому почуттю власної гідності.
Це добре описав філософ-комунітарист Майкл Сандел у своїй праці "Тиранія заслуг" (The Tyranny of Merit). Меритократична ідеологія, в якій ми виховуємося, призводить до того, що ті, хто "перемагає", відчувають брак зобов’язань тим, хто зазнав невдачі, адже вони досягли цього завдяки власним талантам і зусиллям. При такому способі мислення часто ігнорується незліченна кількість способів, якими багато людей стримуються непідконтрольними їм недоліками середовища. Ті ж, хто "програє", змушені відчувати, що вони просто не можуть прижитися в нашому суспільстві. Сандел зазначає, що в довгостроковій перспективі це породжує нестійке відчуття правоти з боку тих, хто отримує вигоду від гіперконкурентного суспільства, і обурення з боку тих, хто цього не робить. Як наслідок, зростає переконання, що ми всі не є однаково зацікавленими в збереженні ліберальної політичної спільноти. Цю думку чудово висловила політолог Даніель Аллен у своїй блискучій книзі "Розмовляючи з незнайомцями" (Talking to Strangers). Аллен вказує на те, як багато чемних способів спілкування громадян один з одним занепали в епоху загострення партійності та браку громадянської солідарності. Я б сказав, що гіперконкуренція роз'їла готовність жертвувати своїм часом і енергією, необхідними задля розбудови довіри, яка є запорукою існування демократичних спільнот. Навіщо мені витрачати час на щось, якщо я можу краще спрямувати свою енергію на просування власних інтересів?
З погляду експресивного індивідуалізму, схильність ставитися до інших з презирством чи неприязню є майже таким же негативним наслідком гіперконкуренції, як і матеріальна скрута. Оскільки соціальні відносини, які ми формуємо один з одним у капіталістичному суспільстві, є настільки конкурентними (і часто експлуататорськими), що поширення власницького індивідуалізму на дедалі більшу кількість сфер заважає нам розвивати взаємні та громадські зв'язки, які потрібні для розвитку та вираження почуття власної гідності. Натомість з'являються люди, які бачать в інших лише засіб для досягнення власних цілей. Або, як висловився Мілль у своєму памфлеті "Соціалізм",
“це є основою заздрості, ненависті та всілякої недоброзичливості; це перетворює кожного на природженого ворога всіх інших, хто перетинає його шлях, і кожен шлях постійно ризикує бути перетнутим.”
Як я вже зазначив, власницький індивідуалізм є природним ворогом соціалізму. Але, як можна здогадатися, традиція експресивного індивідуалізму такою не є. Вона поділяє багато з тих самих цілей і переконань, що й соціалізм, а отже, ця традиція приваблювала — й має приваблювати багатьох ліберальних експресивних індивідуалістів.
У ті часи я не бачив можливостей фундаментального поліпшення суспільства далі старої школи політекономістів. Приватна власність, як її тепер розуміють, і передача майна у спадок здавалися мені, як і їм, найдавнішим рушієм законодавства; я не шукав шляхів до пом'якшення нерівності, що виникала з цих інститутів, шляхом усунення першородства та його наслідків. Думку про те, що можна піти далі в усуненні несправедливості - бо несправедливість є несправедливістю, незалежно від того, чи визнаємо ми її повною мірою, чи ні, - пов'язаною з тим, що деякі народжуються багатими, а переважна більшість - бідними, я тоді вважав фантастичною і сподівався лише на те, що завдяки загальній освіті, яка призведе до добровільного обмеження чисельності населення, частка бідних може зробитися більш лояльною до умов суспільства. Одним словом, я був демократом, але анітрохи не соціалістом. Тепер ми стали набагато меншими демократами, ніж були колись, бо доки освіта залишається настільки жалюгідною і недосконалою, ми боїмося невігластва, а особливо егоїзму і жорстокості мас: але наш ідеал досконалого прогресу вийшов далеко за рамки демократії, і нас однозначно можна було б віднести до соціалістів.
— Дж. С. Мілль, Автобіографія
Ліберальні соціалісти намагаються поєднати найважливіші елементи обох доктрин. Від соціалізму ми беремо глибоку пересторогу щодо власницького індивідуалізму, віру в те, що кожна людина має право на дуже високий рівень матеріального добробуту, і переконання в тому, що соціальна співпраця і демократичне обговорення є кращими за конкуренцію в усіх царинах, за винятком обмеженого простору проблем. Посилаючись на фундаментальне есе Г. А. Коена "Чому не соціалізм?", ми вважаємо, що спільний турпохід, а не Волл-стріт опівдні, є найкращою моделлю для тих відносин і взаємодій, які більшість з нас хоче мати на щоденній основі. З лібералізму ми переймаємо виразну індивідуалістичну віру в те, що кожен із нас повинен бути вільним (і наділеним можливостями) реалізовувати власні бачення хорошого життя, настороженість щодо необмеженої влади держави та ринку, а також віру в те, що соціалістичні реформи повинні проводитися демократично і без утисків ліберальних прав. Водночас ми вважаємо, що ключовими ліберальними правами є ті, на яких на першому плані стоїть експресивний, а не власницький індивідуалізм.
Останнє зауваження містить ключове уточнення, оскільки ліберальний соціаліст вірить у повагу і навіть розширення стандартного пакета ліберальних прав: шляхом, до прикладу, гарантування того, що маргіналізовані, історично виключені з ліберальних спільнот, групи нарешті будуть визнані рівноправними, й буде вжито заходів для компенсації несправедливості, якої вони зазнали. Ліберальні соціалісти водночас категорично відкидають надмірно широку концепцію прав власності, якої дотримуються власницькі індивідуалісти. Дійсно, те, що Джон Ролз схарактеризував би як драматичну і свавільну з моральної точки зору нерівність у матеріальному добробуті і владі, яка випливає з такого експансивного підходу, можна вважати відповідним мітологізованому аристократичному етосу домодерну, ніж істинно ліберальному світогляду, що розглядає кожного з нас як вільну моральну особистість. Якщо раніше нерівність у матеріальному добробуті та владі виправдовували апеляцією до природи чи релігійної мітології, то тепер власницькі індивідуалісти звертаються до не менш міфологізованих концепцій меритократії та особистих зусиль; вочевидь, Джефф Безос просто в тисячі разів працьовитіший від тисяч його співробітників. Враховуючи наше чимраз краще емпіричне розуміння незліченних способів, якими люди випадково чи навмисно отримують переваги або перешкоди, ми сподіваємося, що одного дня до концепцій меритократії будуть ставитися з такою ж недовірою, як і до аргументів про божественне право королів.
Отже, на відміну від античних та реакційних світоглядів, основою для ліберальних соціалістів є як моральна, так і матеріальна рівність, відхилення від яких мають суворо обмежуватися. І аж ніяк не навпаки. Ми також стверджуємо, що забезпечення вищого рівня матеріальної рівності на такій підставі зменшить гіперконкуренцію, що сьогодні затьмарила "меритократичне суспільство" і сприяла зростанню постмодерного консервативного антилібералізму, особливо якщо ліберальний соціалізм супроводжуватиметься значними зусиллями з розбудови солідарніших інституцій та демократичного способу життя. Політичний теоретик Шанталь Муфф пророчо висловила цю думку у своєму есе для журналу "Dissent" 1993 року під прямою назвою "У напрямку ліберального соціалізму?":
Сьогодні ми є свідками повернення багатьох домодерних форм спільнот, а також зростання привабливості фундаменталістських і популістських рухів. У багатьох випадках вони є реакцією на соціальну дезінтеграцію, спричинену ліберальним індивідуалізмом. Коли це відбувається не так, як у колишньому комуністичному світі, небезпечною ілюзією стає вбачати вихід у розбудові того самого індивідуалізму, який стоїть біля джерел проблем, з якими стикаються розвинені ліберальні демократії. Звідси випливає нагальність серйозного розгляду соціалістичної критики, адже лише через порозуміння між політичним лібералізмом і соціалізмом ми зможемо створити рамки, в яких можна буде задовольнити вимоги сучасного і плюралістичного суспільства.
На практиці ліберальне соціалістичне суспільство перейняло б багато егалітарних реформ держави загального добробуту часів її розквіту, але супроводжувало б їх амбітнішими зусиллями, спрямованими на забезпечення потужної демократизації влади та праці, вимагаючи при цьому більшої інклюзії для історично маргіналізованих груп. Те, як це може бути здійснено, значною мірою залежатиме від контексту. Скандинавська модель велферизму останнім часом зазнала невдач, але її поєднання високого рівня оподаткування з потужними соціальними послугами, безумовно, є корисною стартовою моделлю. Це слід поєднувати з ініціативами щодо посилення контролю над фірмами з боку робітників, на кшталт кодетермінації в Німеччині або кооперативу Мондрагон в регіоні Басків. І Елізабет Воррен, і Берні Сандерс висунули пропозиції забезпечення більшого представництва робітників у великих корпораціях, припускаючи, що є приклади, на яких можна було б ґрунтуватися. Подібні зусилля з демократизації були б не лише корисними, але й могли б забезпечити більшу віддачу не від капіталу, а від праці. Це допомогло б подолати тенденцію до зростання нерівності, яку добре проаналізував Тома Пікетті в "Капіталі в XXI столітті" та інших своїх нещодавніх працях.
Ліберальні соціалісти повинні також провести більш традиційні реформи демократизації представницьких державних інститутів і законів через пряміше залучення громадян. Прямі демократичні законодавчі інструменти на кшталт данської "Громадянської ініціативи" або ірландських конституційних референдумів могли б послугувати орієнтиром на цьому шляху. Нарешті, ліберальний соціалізм також повинен мати чітко виражений інтернаціоналістичний світогляд, який би різко відрізнявся від статичності чогось на кшталт (не менш чудових) програм Еттлі, висунутих британською лейбористською партією протягом середини століття. 1950-ті роки вже давно минули, а епоха глобалізації та взаємозв'язку означає, що, цілком ймовірно, зусилля на рівні національної держави мають суттєво доповнюватися міжнародними ініціативами, спрямованими на збереження та примноження демократичних здобутків. Це може включати поглиблення зобов'язань щодо іноземної допомоги та інституційної розбудови з боку заможних держав, вищий рівень правової координації для подолання наслідків зміни клімату та управління його негативними наслідками, а також стримування зусиль могутніх держав, спрямованих на здійснення гегемонії над своїми сусідами. Останнє є особливо важливим у багатополярному світі геополітики 21-го століття, де до Сполучених Штатів як висхідна потуга долучається Китай.
Попри те, що лібералізм і соціалізм є модерністськими доктринами, відданими ідеї моральної рівності та свободи, довгий час вони перебувають у конфлікті один з одним. Відбувається це насамперед тому, що багато представників обох традицій вважають, що власницький індивідуалізм вичерпує гуманістичні амбіції ліберальної традиції. Ця стаття намагається показати, чому це не так, і чому традиція експресивного індивідуалізму завжди була в рази далекогляднішою та масштабнішою у власних прагненнях до ліберального суспільства. Експресивні індивідуалісти, на кшталт Мілля і Макферсона, визнавали, що далеке від реалізації найглибших зобов'язань модерністського проєкту матеріально нерівне і гіперконкурентне суспільство, в довгостроковій перспективі, є лише бар'єром на шляху до досягнення загальної гідності. Лише ліберальний соціалізм може втілити це бачення.
Відмова це визнати є не лише теоретичною помилкою. Якщо ліберальні держави залишаться на шляху неолібералізації, подальша корозія колективної солідарності та демократичної легітимності призведе лише до посилення політики реакційного обурення. Вже давно настав час об'єднати лібералізм і соціалізм у нових зусиллях, спрямованих на створення справедливого суспільства, де кожен має можливість жити якнайкращим і найгіднішим життям, на яке він здатен.
Англомовний оригінал статті вперше опубліковано на сайті Liberal Currents 22 червня 2021.
Українською переклав Лесь Яковишин.
Виноски:
1 — Цитата подається за українськомовним перекладом Євгена Мірошниченка (2001).
