9 лютого 1883, в містечку Бурти Черкаського повіту Київської губернії, народився Никифор Григоріїв — член Центральної Ради, соціаліст, представник антибільшовицької радянської течії українського руху.
Никифор Григоріїв все життя приймав участь у розбудові українського руху, займаючись організаціями «Просвіти» і приймаючи участь у Товаристві Українських Поступовців. Він організовував багато читацьких клубів та нелегальні збори для вивчення української історіі, а також підпільни музични і поетични вечори для молоді.
Після розвалу Російської Імперії, активно приймає участь у Центральній раді і діяльності Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) Міністр освіти УНР у січні 1918 р.
Коли від УПСР відкололися «боротьбісти», очолив антибільшовицьку радикальну течію, що ставила більшість у УПСР (центр. т.). Його радикальна концепція України як держави соціалістичної, демократичної і радянської (в демократичному сенсі багатопартійних робітничо-селянських рад)
Відступаючи від російсько-більшовицької окупації, опинився за кордоном і приймав участь в організації багатьох лівих, лівоцентристських коаліцій з українськими силами або організаціями народів, поневолених більшовиками.
На еміграції він написав багато праць, зокрема, борючися з міфами про українську революцію:
Не менш злочинно-брехливим єсть твердження, буцім то українські соціялісти руйнували українську державу. Факт, що якраз Українська Центральна Рада, переповнена соціялістами, переважно соціялістами-революціонерами, створила самостійну Українську Народню Республику. (...) Під проводом українських соціялістів-революціонерів українські селяни розбивали всі зусилля Тимчасового Уряду, а потім почасти й большевицького, повалити українську державу.
Соціялістична ідеологія не штучна вигадка, а натуральний вияв дійсних та неминучих потреб української поневоленої, ограбованої нації, що для своєї самостійности потребує не лише політичної волі, а й господарських скарбів та соціяльної рівноправности.
З того ж часу, як під натиском московської комуністичної зброї, з одного боку, та облесливих обіцянок московської, німецької, польської й іншої міжнародньої буржуазії (...) почали відпадати від того єдиного фронту й шукати собі (а не всій нації) порятунку у сусідів. ("незалежники" соціял-демократи та "боротьбисти" соціял-революціонери і українські комуністи "укаписти” на службі московським комуністам, де й загинули; (...) праві елементи в спілці з московськими чорносотенцями, а ліберальні "радикальні демократи" - в спілці з міжнародньою та особливо польською буржуазією) З того часу єдиний український (...) фронт з єдиною українською ідеологією на підставі українських інтересів ослаб і розпався.
