Інститут Мазепи продовжує публікацію доповненого й виправленого видання книжки "Кооперація. Її природа та мета" українського економіста та соціолога Михайла Тугана-Барановського (1865—1919).
Глава I. Загальне визначення кооперації
‣Глава II. Характер доходу кооператива
Глава III. Класифікація кооперативів
Глава IV. Роберт Оуен і початок споживчої кооперації
Глава V. Рочдельське споживче товариство. Рочдельські принципи
Глава VI. Сучасний стан і вигляди споживчої кооперації
Глава VII. Шульце Деліч і дрібноміщанська кооперація
Глава VIII. Райфайзен і початок селянської кооперації
Глава IX. Райфайзенські засади
Глава X. Селянська кооперація поза сферою кредиту
Глава XI. Соціальна сфера та соціальне значення селянської кооперації
Глава XII. Остаточна мета кооперації
Питання про природу доходу кооперативів виникає не лише з теоретичного зацікавлення, але має також велике практичне значення у зв'язку з оподаткуванням кооперативних установ. Законодавства в деяких країнах підкреслюють різницю, коли мова йде про податкове обтяження доходів кооперативних і приватних підприємств в ділянці роздрібної торгівлі. Є, одначе, й держави, що такої різниці не роблять. Що торкається кредитових кооперативів, то ті зазвичай зовсім вільні від податку на доходи, якщо вони видають позички невеликого грошового розміру, або взагалі обертають лише невеликим капіталом3).
Причиною хитання державних влад щодо оподаткування кооперативів можна вважати, разом з іншими, ще й неясність кооперативної теорії. Бо що таке кооператив? Коли він принципово не відрізняється від капіталістичного підприємства, коли дохід кооперативу — це ніщо інше, як підприємницький зиск, подібний до тих зисків, що мають інші капіталістичні підприємства, то важко засадничо противитися, коли держава оподатковує кооперативи, так само як капіталістичні підприємства.
Означуючи розуміння кооперації, я надаю особливого значення розмежуванню кооперативу від капіталістичного підприємства. Надлишковий прибуток кооперативів, кажу я, в самій своїй основі не є зиском. Моє запевнення може зустрінути заперечення. Дійсно, при поверховому погляді на природу кооперативу та "зиску", це запевнення ніби цілком розминається з правдою 4).
Дохід споживчих товариств здається на перший погляд перед усім подібним до кооперативного зиску. Водночас споживчі кооперативи, як об'єднання [переважно] 5) пролетарського середовища, зустрічають найбільшу ворожість з боку різних верств сучасного суспільства, а також і державної влади багатьох країн; отож накладання на них звичайного промислового податку, справді, дуже затримує їх зріст та розвиток. Через це для кооперації дуже важливо, щоби була цілком ясна некапіталістична природа зиску споживчих кооперативів.
Аргументація, яку при тому використовують, має зазвичай наступний характер. Надлишковий прибуток споживчого товариства може бути більше або менше, залежно від того, наскільки високі є ціни, по яких споживчий кооператив продає товар своїм членам. Коли б кооператив продавав товари за ціною власних коштів (того звичайно не буває, але є можливе і, в окремих випадках, трапляється), то товариство лишилося б без чистого доходу і тоді, очевидно, не мало б ніякого прибутку. Одначе воно не втратило б рації свого існування, бо члени й при такому веденні справи мали б певну вигоду в тому, що потрібні їм речі споживання купували б по нижчій ціні. Отже, виходить, що споживчий кооператив може існувати без всякого прибутку, і значить, без зиску. А як ми візьмемо звичайний споживчий кооператив рочдельського типу, який продає товар своїм членам по ринковій ціні, то, в такому разі, кооператив справді має в кінці року певний прибуток. Одначе це не є підприємницький зиск, це — ощадність членів, складені за весь рік в кооперативі ощадності, що їх члені могли б одержати частками протягом року, коли б кооператив продавав товари по власних коштах.
Це звичайна аргументація, що її висувають кооператори, коли їм треба обґрунтувати своє домагання, щоби звільнити споживчі кооперативи від сплачення торговельно-промислового податку. Чи така аргументація переконлива — в тому, звичайно, можуть бути сумніви.
Отже, наведена вище аргументація справді мало обґрунтована. Чим є по своїй природі дохід споживчих кооперативів? Розглянемо такий приклад. Перед нами дві фабрики: одна — це власність акційної спілки, друга — споживчого товариства. Останній працює тільки для потреб товариства, за допомогою найманої праці. Про те, що зиск першої фабрики має капіталістичну природу, не може бути ніякого сумніву. Зиск акціонерів (хоч би ними були й робітники, як це часто буває на англійських фабриках) є капіталістичний прибуток. На якій же підставі ми не визнаємо зиском того доходу, що його приносить споживчому товариству його фабрика, де робітники так само є найманими працівниками, як і на всякій іншій фабриці? Коли дохід фабрики споживчого кооперативу не є зиском, то до якої категорії доходів мусимо його зарахувати?
Економічна наука ділить дохід в капіталістичному суспільстві на три основні категорії, а саме: земельну ренту, зиск з капіталу і заробітну платню. Очевидно, що дохід згаданої фабрики не є земельною рентою; так само ясно, що не буде він і заробітною платнею членів споживчого кооперативу, бо цей кооператив є господарем фабрики, а робота там провадиться найманою працею.
Значить, цей дохід треба визнати зиском. Іншого виходу, здається, нема.
Але коли погодитися на цьому, то не можна зупинитись на півдорозі, а треба йти далі. Коли дохід споживчого кооперативу з його фабрики визнати зиском, то яким чином не є зиском вся решта доходу споживчого кооперативу? Хіба є принципова різниця поміж різними складовими частинами цього доходу? Частину свого капіталу кооператив витрачає на обладнання фабрики; друга частка йде на купівлю товарів, приладдя, торговельного поміщення, складів і т. д. Ми вважаємо торговельним зиском дохід купця, який він має через закуп товару по нижчій ціні, ніж та ринкова, по якій він ці товари продає своїм покупцям. Хіба не такої самої природи є дохід споживчого товариства? Коли дохід споживчого кооперативу з його фабрики ми визнали зиском, то не можемо інакше дивитись і на дохід кооперативу, що його він має зі свого торговельного підприємства.
Отож можна, спираючись на ту саму аргументацію, спитати: чим же, як не зиском, є торговельний дохід споживчого кооперативу? Тому, що це ані земельна рента, ані заробітна платня, отже, по методі виключення, приходиться зробити висновок, що цілий дохід споживчого кооперативу це є, направду, підприємницький зиск. Споживчий кооператив провадить боротьбу з капіталом його власною зброєю. Він ставить собі метою переловити зиск капіталіста-підприємця, однаково, чи буде то промисловий підприємець, чи торговельний посередник. Але зиск буде зиском, в чиїх би руках він не залишався. Ведучи конкуренцію з капіталістом, споживче товариство, навіть коли б усі члени його були пролетарями, само робиться капіталістом, а значить, можна вважати, що його дохід має капіталістичну природу.
На користь такого розуміння природи споживчого кооперативу та її прибутку можна, здається, привести ще багато дечого. Нема жодного сумніву в тому, що в споживчому кооперативі між ним самим та його працівниками є певна суперечність інтересів, які засадничо (буцімто) не відрізняються від антагонізму інтересів праці й капіталу взагалі. Хіба споживчі кооперативи не визискують своїх робітників? Та хіба робітникові не однаково, хто його визискує: чи звичайний капіталіст, чи суспільна організація, що прибрала форму споживчого товариства, коли [припустимо] міра визиску в одному й другому випадку однакова?
Отже, дохід споживчого кооперативу треба, мабуть, визнати просто капіталістичним зиском, а сам кооператив прилічити до однієї категорії з капіталістичними підприємствами. Одначе й це, здавалось би, таке натуральне розв'язання цього питання, зустрічає непереможні труднощі.
Річ у тому, що зиск кожного капіталістичного підприємства є щось певне й об'єктивно наявне. Можна сперечатися над тим, які є найкращі способи точного обрахунку капіталістичного зиску, але всі ці методи виходять з уявлення про зиск, як про щось таке, що дасться міри щодо своєї кількости. А який же, за своїм розміром, дохід споживчого кооперативу? Коли цей дохід є ніщо інше, як зиск, то який він буде в кожнім окремім випадку? Цілком ясно, що мірою того зиску не може бути цей грошовий надлишок, що в кінці року йде до поділу між членів кооперативи.
Адже ж допустивши, що, завдяки продажеві товарів членам за ціною власних коштів, кооператив не має жодного грошового надлишку до розділу, — то користі, які мають члени від цієї господарської організації, зовсім не зникли б і навіть не були б менші розміром, а тільки інший був би спосіб їх розділу: замість того, щоб раз на рік отримати разом свій товарний зворот, кожний член товариства діставав би його частками при кожнім окремім закупові. Так само, коли б кооператив підніс ціни продажі й цим збільшив свій дохід, то члени від того не мали б жодної окремої реальної користі, бо збільшенню суми, яку дістає кожний член в кінці року, відповідало б і збільшення видатків, що припадали б на кожного члена впродовж цілого року. Таким чином, розміру "зиску" споживчого товариства не можна визначити на основі того грошового надлишку, що його ділять між членів кооперативи.
Але яким же іншим способом можна визначити цей дохід? Єдиний раціональний спосіб для цього міг би бути такий: треба встановити, по яких цінах члени споживчого кооперативу купували б товари певної якості, коли б цього товариства не було. Потім, треба визначити, що коштують ті продукти у споживчому кооперативі (взявши, звичайно, під увагу й ті грошеві суми, що їх товариство розділяє між членів). Різниця між першою ціною й останньою буде сумою тої економічної користі, яку члени матимуть зі своєї кооперативи.
Одначе, річ у тому, що коли ту останню ціну можна точно встановити, то першої ніяк не можна вияснити. Справді, як встановити ту ціну, по якій член купував би продукти в той час, коли ще не було кооперативу? Коли маємо діло зі новим кооперативом, то ще можна так чи інакше підійти до вирішення цієї справи. Але що діяти, скажемо, там, де кооперативи існують з давніх-давен і мають за собою великий розвиток — в якому-небудь Цюриху чи Глазго? Чи не було б просто абсурдом ставити таке питання, які були б ціни на всякі речі в тих містах, коли б в них не існували споживчі товариства? Відповісти на таке питання майже так само неможливо, як відповісти й на те, які були б ціни з тих містах, коли б в них не було капіталістичної роздрібної торгівлі, бо й капіталістична торгівля і споживчі кооперативи є основними чинниками, яких не можна обминути і які утворюють ціни в отих місцях.
Виходить, ніяких певних даних ми не маємо для того, щоби заміряти розмір "зиску" споживчих кооперативів. Очевидно, коли це є зиск, то зиск дуже своєрідний, що глибоко відрізняється своєю економічною суттю від зиску капіталістичних підприємств. Буде точніше, коли ми скажемо, що це зовсім не зиск, бо непевний зиск, розміру якого не можна встановити, не можна вважати капіталістичним зиском.
Але чим же все-таки вважати дохід споживчих кооперативів, як не зиском? Отже, ми знову вернулись до первісного питання, яке й прибрало справді загадковий характер.
Щоби підійти до того вирішення, пригадаймо основний поділ бюджету кожного господарства на доходи й витрати. Господарювання завжди направлене на те, аби мати як найбільшу користь. Але користь ця може бути двоїстого роду: або це користь зі збільшення доходів, або зі зменшення видатків. Користі першої категорії по своїй природі завжди можна точно визначити; користі другої часто-густо, по самій суті, є для такого визначення недоступні.
Розглянемо конкретний приклад. Сільський господар хоче збільшити надої своїх корів і для того зміняє той корм, яким їх годує. Про користь від зміни корму він легко довідається, коли збільшиться кількість молока, що дає кожна корова. Цей приріст молока проти того, що він мав раніше, відповідно збільшить дохід того господарства.
Але нехай той самий господар, аби уникнути пошесті на свої корови, вакцинує їх від сибірської виразки. Така обачність господаря, коли небезпека пошесті велика (напр. коли хвороба з'явилась у сусідньому селі), безперечно, цілком раціональна й корисна для господарства. Але визначити розмір користі, яку з того можна мати, неможливо, бо не можна вгадати, чи захворів би той скот на пошесну недугу, чи ні, якби не було у свій час щеплення.
В першому випадку придбана користь має певний характер, бо це є нова вартість, яка йде в прибуток даному господарству. В другому випадку ніякої нової вартості від щеплення не видно, бо ця операція мала за ціль лише попередити можливі втрати.
Можливі втрати, по самій своїй природі, є щось непевне, як і все лише можливе, але реально не існуюче; а придбаний приріст вартості має цілком реальний характер і його можна точно виміряти.
Раціональне господарство мусить працювати у двох напрямках: як щодо збільшення своїх реальних приходів, так і щодо зменшення своїх реальних видатків. При цьому, в останньому випадку треба мати на увазі не тільки можливі, очікувані небезпеки, але й такі, що лише можуть трапитися. Такий характер мають всі операції забезпечення (страхування) й багато інших.
Тепер ми можемо зрозуміти природу користей, які дає споживче товариство своїм членам. Ці користі не є у збільшенні доходів членів, а у зменшенні їх видатків. Споживче товариство не дає доходу своїм членам, але воно зменшує їх видатки, і в цьому користі з товариства.
Наскільки саме товариство зменшує ці видатки, вияснити неможливо, бо в даному разі доводиться рахуватися не з реально присутніми економічними фактами, а мати вихідною точкою можливе, та реально не існуюче, економічне становище.
Отже, трудність, певніше — неможливість вияснити економічну природу споживчих товариств, йшла від того, що суми, що їх споживче товариство ділить між членів, взагалі, в економічному значінні, не є доходом. Вони, ті суми, є частина видатків, що їх зберегли члени товариства.
В даному разі мова йде зовсім не про точність економічної термінології, але про реальні економічні різниці великої ваги. Допустімо, наприклад, що робітники засновують за свої ощадності фабрику, на котрій робота провадиться найманою працею. Господарями такої фабрики будуть тільки робітники; але, якби демократично не було зорганізоване управління такою фабрикою, яка б не була рівноправність між її власниками, фабрика ця ніколи не буде кооперативом, якщо буде ставити своєю метою збут продуктів на сторону. Вона буде цілком капіталістичним підприємством, яке підлягатиме всім законам капіталістичних підприємств. Власники фабрики, робітники, можуть дбати тільки про одну річ при заснуванню цієї фабрики — про найбільший зиск на витрачений капітал. Чим краще буде провадитися справа на фабриці, тим більший буде з неї зиск. При щасливих операціях, фабрика може безмежно розвиватись і відповідно до цього зростатимуть і доходи господарів фабрики. Хоча фабрику заклали робітники й заснована вона за зароблені ними гроші, одначе ніщо не заважає робітникам, господарям фабрики, упродовж деякого часу зробитись великими капіталістами та вибути з рядів робітничої верстви.
Робітник, що має пай у фабриці, коли на той пай виплачується дивіденд, має дохід з подвійного джерела: з одного боку — зі своєї праці, а з другого — зі свого капіталу. Чим краще ведуться справи його капіталістичного підприємства, тим більшу вагу має для робітника його капіталістичний дохід; врешті робітник може обернутися у справжнього капіталіста, переставши особисто працювати як найнятий працівник, бо в цьому не буде потреби через збільшення його нетрудового доходу.
Візьмемо тепер фабрику, що належить до споживчого кооперативу, яка складається з робітників. Її господарі такі самі робітники, як і господарі першої фабрики. Але ця фабрика працює не на сторону не для сторонніх клієнт, а для споживчих потреб членів споживчого товариства.
Одержуючи свою частку з доходу споживчого товариства, член останнього дістає щось цілком інше, ніж співвласник першої фабрики. Це найкраще видно з наступного факту. Як би добре не йшли справи фабрики споживчого товариства, грошовий дохід з неї не може вийти за вузькі межі — він не тільки не перевищить доходу її власників з інших джерел, але навіть не зможе досягти розміру цього останнього доходу. | справді, адже ж своєю часткою товарного звороту робітник повертає собі частину своїх видатків, які він втратив зі свого ж заробітку. Як би щасливо не йшли справи споживчого товариства, але видатків його не можна звести нанівець і, значить, робітник при всяких обставинах матиме від споживчого товариства грошового звороту менше, як він дав товариству за куплений в нього продукт.
[Те саме можна сказати й про споживчі кооперативи, що гуртують інші суспільні класи: селян, ремісників тощо].
Отже, споживче товариство ніяк не зможе з робітника зробити капіталіста. Щоби мати свою частку доходу споживчого товариства, робітник мусить, перш за все, витратити свої гроші. Звідкіля ж він їх добуде? Тільки через продаж своєї робочої сили. Ніякого нового джерела доходу споживче товариство не дає своєму членові, бо воно, як сказано, має на меті зменшувати видатки споживача, а не давати нові джерела доходу продуцентові 6. Отож звідси видно, яка велика різниця соціально-економічної природи споживчого кооперативу та капіталістичного підприємства, не зважаючи на те, кому належало б це [капіталістичне] підприємство: чи особам з капіталістичного класу, чи, при акційній формі, особам з-посеред трудового населення.
Перейду тепер до інших категорій кооперативних підприємств. Цілком ясно, що дохід виробничої артілі є, в засаді, дохід з праці (трудовий), і як такий він нічого спільного немає з нетрудовим, капіталістичним зиском 7. До якої ж категорії третьої групи доходу — земельної ренти, зиску чи заробітної платні, — відноситься цей зиск? Ні до якої, по тій простій причині, що ці три категорії доходу виведені з капіталістичного способу виробництва, а в даному ж разі продукція не має капіталістичного характеру. Тому дохід виробничої артілі, так само як і дохід поодинокого самостійного [трудового] виробника, стоїть поза вище згаданим троїстим поділом.
Правда, в доході виробничої артілі бувають і нетрудові елементи, спільні з капіталістичним зиском. Так, напр., оскільки дохід артілі ґрунтується на різниці між закупною і продажною ціною матеріалів, що їх купує артіль, то дохід цей не відрізняється від торговельного зиску. Але не ці побічні елементи визначають економічну природу доходу артілі. Артіль засновують не для спекуляції на різниці в закупівлі та продажній ціні, а для того, щоби найкраще досягти використання в інтересах робітника його робочої сили. Торговельна спекуляція є побічний елемент в роботі артілі. Навпаки, трудовий дохід [дохід з праці] є ґрунт, на якому будується артільна справа, і вважати трудову артіль компанією капіталістів-спекулянтів, значить цілком перекручувати дійсність.
Розглянемо ще кооперативи для збуту продуктів праці своїх членів, а також кооперативи для перероблювання цих продуктів. Кооперативи ці часто, по своїй зовнішній формі, значно наближаються до ультракапіталістичних організацій нашого часу: картелів та синдикатів капіталістів. Одним з найважливіших завдань цих капіталістичних організацій є гуртовий продаж продуктів, що належать кожному окремому підприємству. Для цього картель улаштовує спільну контору продажі. Зиск зазвичай поділяється між спільниками картелю відповідно до кількості продукту, що його продано через посередництво спільної контори. Чим більше товару продало через спільну контору кожне окреме підприємство, тим більша його участь у спільному зискові. От перед нами повна подібність з поділом прибутку в кооперативі для збуту.
Чи не слід би визнати кооперативом такий капіталістичний картель, як напр. відома російська дореволюційна "Продамета"? Її економічна форма в засаді нічим не відрізнялася від будь-якої збутового кооперативу. Правда, з правового боку, "Продамета" була нічим іншим як звичайна акційна спілка з такими ж акціями, дивідендами на них і т. п. Але ця акційна форма утворена була тільки для людського ока. А насправді "Продамета" ніяк не була подібна на звичайну акційну торговельну компанію, і це найяскравіше підтверджує неймовірна різниця між оборотами "Продамети" та її акційним капіталом. 3 книжки Кафенбаузена п. н. "Синдикати в російській залізній промисловості" я беру такі відомості про цей величезний картель: основний капітал "Продамети" при утворенні цієї спілки був всього 100 тис. рублів, одначе обороти її в перші ж роки досягли 40 мільйонів руб. Звідти ясно, яке мізерне значіння мав для оборотів "Продамети" її основний капітал. "Пояснюється це, - каже д. Кафенбаузен, - просто тим, що акційний капітал не грає в даному разі значної ролі, бо така спілка фактично не купує товарів, а тільки продає їх по дорученню його членів. Організовується ця контора, як акційна компанія, тільки для того, аби мати юридичні права та надати синдикатові характер признаної законом організації". Акції "Продамети" не могли йти в другі руки з волі акціонерів, але поділялися поміж спільниками пропорційно до участі кожного в збуті товарів; тому й зиск "Продамети" розділявся, фактично, поміж її членами, так само як в молочарському кооперативі прибуток поділяється пропорційно до кількості доставленого молока.
Декотрі теоретики кооперації були не проти того, щоби визнати подібні капіталістичні організації за справжні кооперативи. Але ж цілком очевидно, що економічна роль і всі умови розвитку картелів та капіталістичних трестів не мають нічого спільного з роллю та умовами розвитку кооперативів в сучасному суспільстві. Ні один кооператор не пропонуватиме серйозно включити в ті кооперативні союзи та організації також і капіталістичні картелі й трести. Коли ж [згаданим] теоретикам кооперації, у їхніх спробах означення суті кооперації, приходиться вважати кооперативами й картелі, то це є найкращим доказом невдалості їхніх спроб, котрі й зводять до абсурду їх теоретичні міркування.
Одначе, чим же відрізняються кооперативи для збуту від капіталістичних контор збуту або картелів? Тільки тим, що перші організації об'єднують трудових продуцентів, а другі — капіталістичних підприємців. Різниця правної будови одних і других є наслідком цієї основної різниці в їхній природі.
Кооперативи для збуту не потребують правної форми акційної спілки через те, що вони не мають капіталістичної мети. Як і картелі, вони намагаються збільшити дохід своїх членів; але тому, що члени кооперативи не капіталісти, а працюючі виробники, то й збутові кооперативи збільшують трудовий дохід з праці] своїх членів8).
Знову таки, як ми бачили й на прикладі виробничих артілей, не можна провести точної межі між трудовими й нетрудовими елементами доходу самостійних виробників, що утворюють кооператив для збуту. Кожний виробник дбає про те, щоби продати свій продукт по можливо найбільшій ціні, і це є правдою так щодо капіталістичних, як і щодо трудових виробників. Коли продажна ціна на продукт дрібного виробника не відповідає його трудовій вартості (себто є вища як пересічні кошти праці) то в ній є нетрудові елементи, і дрібний продуцент має дохід, подібний до торговельного зиску. Але дрібні продуценти, при капіталістичному устрою суспільства, не можуть бути сильнішим, а виявляються значно слабшим класом у суспільстві. Вони борються не за підвищення їх трудового продукту вище трудової норми, але намагаються оборонити себе через кооперативні організації від зниження ціни їх продуктів капіталістами-посередниками нижче цієї норми9).
"Продавець, — каже Оппенгаймер, — завжди дбає про те, щоби добути якомога більший прибуток". Це висловлено дуже неточно. Справді, кожний покупець завжди намагається здобути найбільшу користь, але ця користь не завжди має характер капіталістичного прибутку (зиску). Коли продавець продає свій власний трудовий продукт (продукт власної праці), то, як звичайно буває, не він експлуатує покупця, а покупець його. Торговельний посередник орудує капіталом, а дрібний виробник має підпору тільки у своїй праці. Підвищення продажної ціни на продукт дрібного виробника ні в якому разі не повертає його в капіталіста але, як загальне правило, тільки зменшує експлуатацію дрібного продуцента посередником.
Але, й по самій суті справи, продажна ціна продукту трудового продуцента не може перевищити, як загальне правило, трудової норми; бо якби щось подібне трапилось, коли б продажні ціни в даній галузі продукції збільшилися б вище згаданої норми, то дрібний виробник мав би добрий ґрунт щоби поширити своє підприємство, використовуючи в ньому й найману працю; таким чином дрібний продуцент поволі ставав би дрібним капіталістом. Кооперація дрібних продуцентів довела б у такому випадку до того, що вони обернулись би в дрібних капіталістів. Але організація, в котрій працюючі елементи перестали б надавати тон, неминуче втратила б і всі ті своєрідні риси кооперативу, які звичайно вважаються його ознаками, себто демократизм, особистий елемент і т. п. Всі ці риси — це наслідок основної природи кооперації, яких не можна усунути й обминути, бо кооператив об'єднує працюючі, а не капіталістичні елементи.
Капіталістична організація завжди має одну сильну характерну рису. Найголовніше в цій організації полягає в тому, щоби добути найбільший бариш. Звідси прагнення до необмеженого поширення оборотів підприємства, бо жадобі наживи нема кінця й краю. Прикмети капіталу — це ставати самоціллю, підкорювати собі не тільки весь устрій даної економічної організації, але й саму людину.
Кооперативи визначаються цілком протилежними рисами. Їх мета — не найбільший прибуток, а якнайбільший добробут членів кооперативи. Вони не тільки не дають людині підпасти під владу капіталу, а, навпаки, мають своїм завданням визволити людину з такої неволі.
Отже, кооператори, які ще за часів Шульце з Деліч обстоювали думку, що кооперація є союз осіб, в протилежність союзам капіталів, мали повну рацію. Хибою означення кооперативу, як союзу осіб, можна вважати невиразність і неясність цього розуміння. Треба ще виявити, яке економічне значіння має особа як протиставлення капіталу: - це саме я й постарався зробити.
3 точки погляду мого означення кооперативи, питання про природу кооперативного доходу може бути вирішене так: дохід кооперативного підприємства принципово глибоко відрізняється від капіталістичного зиску. Правда, елементи зиску можуть долучатися до доходу кооперативів. Але вони завжди є чужим тілом в природі цього доходу, явищем ненормальним, яке ставить перепони кооперативові на дорозі до осягнення його основної мети; вони є початком капіталістичного виродження кооперативу, яке спіткало дуже багато кооперативів, але якого ніяк не можна вважати виявленням їхньої внутрішньої суті. Кооперація виросла на капіталістичному ґрунті та має капіталістичну форму: але в цій капіталістичній формі живе зовсім інший, некапіталістичний дух, який вабить людство на нові шляхи та утворює нові громадські форми; вони остільки протилежні формам життя капіталістичного суспільства, оскільки дружність і самопоміч далекі від насильства та експлуатації.
3 — По світовій війні, а особливо по вибуху великої господарської кризи (1929 р.) відносини у багатьох державах змінилися не в користь кооперації. Сталося це під натиском організованого купецтва, яке в кооперації побачило вже грізного конкурента.
4 — Звертаємо увагу, що проф. Туган-Барановський вживає тут економічної термінології, після якої "зиски" це є дохід з капіталу, отже нетрудовий дохід. (Обік зиску, як відомо, теорія економічної науки називає ще два основні види доходів: ренту з землі та заробітну платню, як дохід з праці). В науці й практиці бухгалтерії вкорінилось вживання терміну »зиск« на означення всякої балансової надвишки підприємства. Очевидно, що таке розуміння "зиску" не покривається з економічною термінологією взагалі, а вже зовсім не віддає суті речі, коли його вживається також в кооперативних підприємствах. Через те кооператори від довшого часу викинули зі свого діловедення термін "зиски", а вживають слова "надвишка" [прибуток – ІМ] (нп. "балансова надвишка") на означення чистого доходу кооперативу.
5 — Вирази у гранчастих клямрах вставлені редактором [Коберським — ІМ] для легшого розуміння тексту читачем. Звичайні клямри - це текст оригіналу.
6 — Виділення зробив редактор, щоби підкреслити, де головна думка вступу. Автор тут признає, що й робітник може іноді, прим. через купівлю акції промислового підприємства, виступати в ролі капіталіста; одначе таким капіталістичним підприємцем ніколи не може стати споживчий кооператив, з наведеної (у розділі) причини. Додамо, що те саме відноситься й до кооперативного закупа всяких господарських потреб, що його ведуть хоч ... хоч сільські споживчі кооперативи, хоч окремі селянські закупні товариства.
7 — Продукційною артіллю автор називає таку виробничу спілку, де працівниками є виключно члени, а не сторонні наємні сили (такою буде прим. кооперативна майстерня шевців, кравців, килимарів, кооперативний фільварок, ведений виключно членами-пайщиками й под.). Дохід такого кооперативу, подібно як і дохід кожного трудового селянського чи ремісничого господарства (оскільки воно не користується правильно найманими силами), проф. Туг.-Б-й зовсім слушно ставить поза рамками відомої трійки доходів класичної економічної школи; таким чином кладеться основа під нову, науково точнішу економічну класифікацію суспільного доходу.
8 — Розвиток кооперативних союзів довів до того, що іноді (хоч доволі рідко) кооперативні установи вищого роду існують у формі акційних спілок. Одначе і тоді вони не перестають бути кооперативними організаціями, оскільки: а) власниками акцій є тільки кооперативи, а не фізичні особи, б) акції не йдуть на вільний ринок, в) прибуток спілки йде до поділу на кооперативних засадах, в міру участи в оборотах. Форма не змінює кооперативної засади.
9 — Це безумовно відповідає правді при нинішньому стані організації кооперації продуцентів. Одначе є голоси в кооперативній теорії, які вказують на засадничу можливість переміни сільськогосподарських кооперативів та їх об'єднань у свого роду монополістичні картелі. Через те й відмовляють кооперації продуцентів характер правдивих кооперативів. (Прим. Ворбас, Жід в першій половині своєї діяльности, Поассон і др.). Думаємо однак, що треба брати ті факти, що є нині, а про те, що може бути колись – залишити думати майбутнім поколінням. Тому голос такого авторитету, як проф. Туг.-Бар-й, в користь кооператив трудових продуцентів особливо цінний і вартий уваги.
