У сучасному середовищі майже все, що пропонується як альтернатива, виглядає або утопічним, або тривіальним. Таким робом, наше програмне бачення є паралізованим. Ми втратили віру в будь-який з наявних розумінь того, як відбуваються структурні зміни в історії, і, як наслідок, ми спираємося на недолугу концепцію політичного реалізму, яка полягає в тому, що пропозиція є реалістичною в тій мірі, в якій вона наближається до того, що вже є. Такий хибний погляд лише поглиблює проблему паралічу ідей.
— Роберто Мангабейра Унгер
Сім років після своєї смерті, британський філософ Марк Фішер (1968—2017) продовжує надихати тих, хто мислить про кінець неолібералізму. Його найвідоміша філософська праця, “Капіталістичний реалізм” (2009), вдихнула життя в британські студентські протести початку 2010-х та дозволила протестувальникам початку 2010-х “небезпечно мріяти” про краще суспільство та кращу лівицю. Його остання й незавершена робота, “Кислотний комунізм”, і досі спричиняє дискусії про можливості посткапіталізму. Майбутнє було скасовано, писав він, тому що ми не здатні уявити собі нічого, окрім теперішнього; тому аби досягти майбутнього необхідно перевершити обмеження сучасності.
Втім, внесок Фішера у практичну політику часто залишається поза увагою — а саме там він пропонує шлях подолання кризи політичної уяви. У 2010 Фішер, що часто забувають, долучився до Лейбористської партії та став її активістом. За рік до того, він познайомився з іншим впливовим британським політичним та культурним теоретиком, також членом партії — Джеремі Ґілбертом. У 2014 у співпраці вони видадуть памфлет “Повернути сучасність: Поза ринками, поза машинами”. На тридцяти сторінках двоє теоретиків випередять свій час та запропонують новий, адекватний своїй епосі дороговказ для лівих рухів.
Ми стверджували, що ліві досягали успіху лише тоді, коли пропонували власне бачення сучасного, користуючись з усього радикального потенціалу нових технологій, нових форм організації та нових культурних явищ. Йдеться не про те, щоб вважати, що всі зміни — це обов’язково добре, а про те, щоб виявити і посилити радикальний потенціал нових тенденцій, не даючи капіталістам скористатися всіма перевагами соціальних, технологічних та культурних змін. Ми також стверджували, що тугу за 1940-1950-ми роками, що була характерною для багатьох суспільних настроїв того часу, не слід інтерпретувати як всеосяжну ностальгію — натомість ми наголошували, що люди тяжіли до того історичного моменту, коли вони відчували, що робітники, і особливо молодь, мають майбутнє, на яке варто з нетерпінням чекати.
— Джеремі Ґілберт, Mark Fisher’s Futurist Labour Vision
Без сумнівів: напрямок, що задають Фішер та Ґілберт заслуговує нашої уваги. Можливо, уважно його перечитавши, ми знайдемо відповідь на те, якої лівиці нам варто прагнути в Україні.
На початку 2010-х, після першої за 13 років поразки на виборах, лейбористи під керівництвом Еда Мілібенда стояли на розпутті. Головним викликом стала відсутність надії на суттєву відбудову руху після нищівної поразки. Тоді ж Фішер та Ґілберт запропонували власне бачення: поступовцям необхідно почати йти в ногу з часом. Насамперед вони наголосили на невикористаному демократичному потенціалі соціальних медіа: в епоху нових технологій, від соцмереж до інноваційних державних послуг, політика мусить адаптуватися, інакше вона ризикує залишитися позаду. Щогодини люди взаємодіють у безлічі місць: в інстаграмі, в зумі, в тіктокові та в живих чатах на твітчі. Якщо лівиця не зможе говорити з ними там, і не зможе говорити з ними про той енергійний, демократичний і багатогранний світ, в якому люди бачать противагу атомізованому й байдужому неолібералізмові, тоді вона залишатиметься в очах більшості лише жалюгідним анахронізмом.
Чи можуть соціалісти розробити програму і стратегію, які виражають прагнення дуже значної частини населення до іншої форми суспільного життя? Фішер та Ґілберт вважають, що так.
Сьогоднішні мейнстримні політики рідко виступають за централізацію та бюрократизацію, як і рідко відстоюють абсолютний індивідуалізм наголошуючи на важливості та спільності громадських інтересів. Перевага надається громадському суспільству; а проте багато хто в цьому суспільстві почувається так, немов щось перешкоджає згуртуванню та формуванню довіри поміж людей. І цієї проблеми не вирішити державі: будь-які прямі втручання з боку центрального уряду сприймаються сьогодні негативно — все тому, що спуск розв'язання проблем зверху-донизу не є адекватною заміною розширенню прав і можливостей груп.
Протиставляючи свій проєкт неолібералізму, автори пропонують демократизацію державного сектору, зокрема в охороні здоров'я та освіті, через впровадження механізмів демократичного консультування та деліберацію: політика та інституційні винаходи можуть відігравати активну та установчу роль у формуванні демократичних спільнот, проте держава ніколи не зрівняється в успішності розв'язання проблем зі спроможними громадами, що формуватимуться соціалізуючи власні проблеми та спільно консультуючись стосовно їхніх вирішень. Тому, демократична політика — це не просто розширення прав і можливостей громад, які вже існують: це також створення умов для появи ефективних колективів. Як приклад формування нових демократичних громад автори наводять громадянські школи — установи, створення яких було запропоновано центром IPPR2, що функціонували б на демократичних засадах і слугували демократичній освіті.
Важливо відмовитися від припущення про незмінність та тотальність сучасності, стверджував Марк Фішер. Наш час — час ностальгії за минулим та незадоволення сучасним станом речей є не стільки всеохопним бажанням повернути те, як було, скільки туга за сучасністю як такою, за характерним для неї почуттям надії та спільного майбутнього. Необхідним є запропонувати іншу сучасність: остання може бути не лише одна, яку можна або прийняти, або відкинути: завдання прогресивної політики ніколи не полягає в тому, щоб просто прийняти або відкинути провідні тенденції даного моменту, а в тому, щоб вибрати ряд можливостей і працювати над реалізацією тих з них, що мають найбільший демократичний потенціал (і гальмувати ті, що мають найменший потенціал).
Автори памфлету пропонують проаналізувати вплив MySpace на музичну онлайн-культуру у 2000-х, як платформу для креативних проєктів. Попри програш Facebook, платформа все ж зробила великий внесок у розвиток музичної онлайн-культури та дала старт чималій кількості креативних проєктів — все це оминаючи традиційні посередницькі канали та усуваючи функції різних інституцій у циклі музичної циркуляції до такого рівня, що стало незрозуміло, як і чи може музична культура залишатися місцем ефективного накопичення капіталу у 21-му столітті. Капіталізм перетворив був музичну культуру на засіб отримання прибутку — проте його стосунки з творчими процесами мають суто паразитичний характер. Творча енергія, якої потребує капітал, залежить не від нього, а від відносин співпраці та обміну, які тепер можуть бути організовані більш ефективно без нього. Чи не може те ж саме не стосуватися й багатьох інших сфер суспільного життя? Чи не може вимога вимірювати соціальні блага, вироблені, скажімо, медичними працівниками чи освітянами, виключно з позиції прибутків і збитків, з позиції їхньої корисності для "індустрії" чи здатності генерувати вузько визначені форми "задоволення клієнтів", лише стримувати потенційний динамізм і гальмувати творчу ефективність суспільних структур, які їх створюють? Чи не варто шукати нові типи інституцій, здатних максимізувати справжню творчу продуктивність цих мереж, замість того, щоб накладати штучні обмеження на форми, яких вони можуть набувати? Завдання полягає в тому, щоб звільнитися від обмежень, що гальмують інституційну творчість, побудувавши мережу взаємовідносин, що сприятимуть та захищатимуть культуру від хижих корпорацій. Коли культуру позбавляють мережі інституцій, які її підтримують, коли соціальна держава, студентські гранти та соціальне житло які раніше відігравали важливу роль у створенні простору та часу, необхідних для інновацій у музиці, зникають, то неодмінним є зустріч зі стагнацією та креативним неврожаєм. Бо ж розглядаючи історію музичних інновацій з появи звукозапису стає зрозуміло, що капіталізм не є основним джерелом інновацій. Інновації зазвичай виходять від окремих осіб або організацій, таких як незалежні звукозаписні лейбли у різних жанрах, від джазу до джанглу, які прагнуть до прибутку на ринку — але не прагнуть до нескінченного накопичення капіталу. Корпорації ж завжди просували лише гомогенізовані та консервативні культурні форми й завжди залежали від інновацій, що виникали в інших місцях. Інноваційні ж форми, такі як діяльність незалежних лейблів, опиралися свого часу на конкретні соціальні умови, зокрема на підтримку соціал-демократичної держави. Це може слугувати моделлю для розуміння умов можливості соціальної творчості у широкому спектрі економічних секторів, особливо в економіці знань, від IT до фармацевтики. Тому аргумент за відновлення та оновлення соціальних гарантій не лише розв'язує питання соціальної справедливості, але й розширює можливості для культурної творчості. Хто знає, як би виглядала культура, в якій інтернет співіснував би з міцною соціальною захищеністю?
Колективний інтелект: як його посилити і як його мобілізувати?
Посилення колективного інтелекту в контексті неолібералізму часто обмежується вузьким поняттям ефективності, перетворюючи всі взаємодії на товарні транзакції з конкурентним порівнянням. Таке "транзакційне мислення", як називає Марк Стірс3, вже зосередило освіту на досягненні високих балів і рейтингів, відкидаючи ширший контекст, ускладнений очікуванням всіх залучених сторін настільки, що їх неможливо адекватно виміряти та оцінити. Механізми, за допомогою яких такі установи можуть ефективно бути підзвітними своїм користувачам і широкій громадськості, будуть ефективними лише коли вони будуть консультативними й партисипативними з самого початку, дозволяючи всім зацікавленим сторонам брати участь у розробці та наданні послуг, а не лише оцінювати та споживати послуги. Демократія, а не конкуренція, веде до досконалості — тільки вона може призвести до створення ефективних суспільних механізмів для розв'язання важких проблем. Таки інституційний експерименталізм, безумовно, потребує підтримки від демократичних урядів, особливо в умовах, коли громадські сфери, залишені без державного контролю, можуть бути окуповані капіталом. Але це завжди й було метою соціал-демократичного реформізму: побудувати організаційні форми, за допомогою яких колективні інтереси можуть існувати та здійснювати реальну владу. В такому випадку, громадськість активно формуватиметься, не бувши редукованою до пасивного об'єкта. І хоча держава, безумовно, може відігравати певну роль у збереженні, просуванні та розширенні радикально демократичної публічної сфери, її ніколи не слід ототожнювати з громадськістю як такою. Це надає зовсім інший сенс ідеї "громадської власності", ніж вона мала у минулому. Громадська власність сьогодні означає надання більшої влади й контролю працівникам, користувачам та широкій громадськості — те, що безумовно буде дуже привабливим для цих груп, які звикли, що до них ставляться або як до "клієнтів", або як до мовчазних виконавців чергової ініціативи, що спускається зверху.
Що робити, коли маркетизується суспільне мовлення? Фішер і Ґілберт аналізують випадок Бі-Бі-Сі — структури, що початково існувала як набагато більш авторитарна і патерналістська організація, ніж вона є сьогодні. Цей патерналізм був, безумовно, проблематичним з демократичного погляду; однак він також створив умови, за яких продюсери, режисери, актори та письменники могли брати участь у регулярних новаторських експериментах, не боячись, що їхні тримісячні трудові контракти не будуть продовжені, якщо відбудеться незначне падіння рейтингів.
Чи була маркетизація єдиною доступною альтернативою для BBC? Звісно, ні. Успішними є приклади Channel 4, що спочатку був частково суспільною організацією та отримував замовлення від незалежних продюсерських компаній, а також Незалежного управління з питань телерадіомовлення, що у 1972-1991 здійснював за ним нагляд. Зберігаючи незалежність від корпоративних інтересів, ці формації сприяли творчій свободі та колективному нагляду, небачених нині на ТБ, як і задовольняли аудиторію інноваціями без необхідності підпорядкування ринковим механізмам. Приватні мовники, сьогодні, схоже, не можуть забезпечити експериментальне телебачення, на яке може бути здатним суспільне мовлення.
Не варто розцінювати це як захист централізації індустрій в руках держави. Все ж, найперші форми критики походили саме з лівиці, зокрема, від американських нових лівих. Ще в 1961 році Реймонд Вільямс заявив про корупційну тенденцію в бюрократичному авторитаризмі більшої частини державного сектору, запропонувавши радикальну демократизацію цих інституцій — включно з запровадженням механізмів реальної деліберації та прийняття рішень користувачами та працівниками — як вихід із ситуації. Водночас автори Порт-Гуронської заяви, основоположного документа американських нових лівих, також пропонували оновлення та розширення сфери демократії як свою ключову мету. Критика бюрократизації була настільки ж важливою для їхнього бачення, як і для Вільямса, тоді, коли більшість коментаторів припускали, що подальша хода бюрократичного регулювання ніколи не буде зупинена ні в корпоративному секторі, ні в ширшій культурі. Сьогодні всі визнають, що бюрократія — це погано, а громадський контроль — необхідність, і є лише одна політична традиція, яка говорить про це вже півстоліття. Чи не час цій традиції нарешті стати серйозним ресурсом для мейнстримної політики?
Яка ж спільна справа може об'єднати цілі сьогоднішніх радикалів зі спадщиною нових лівих і набагато ширшою аудиторією, ніж вони коли-небудь могли охопити? Фішер і Ґілберт закликають лівих використовувати критику менеджерської бюрократії як засіб для просування демократичних реформ і творчої автономії. Відчуття примусу, народжене неоліберальною стратегією зменшення людини до автоматона, що робить набір транзакцій, сьогодні сприймається громадянами в усіх сферах життя, як у державному, так і в приватному секторах, як гнітюче і нав'язливе. Лівиця втратить історичну можливість, якщо дозволить, щоб антибюрократичні настрої були використані правими популістами як привід для подальших атак на громадський сектор та державу добробуту. Якщо ми зможемо зайняти чітку, тверду, рішучу позицію — як практично, так і полемічно — проти цієї непопулярної і непродуктивної риси сучасної капіталістичної культури, тоді ми зможемо контролювати політичний порядок денний на десятиліття вперед.
У гідній демократичній системі, процеси зворотного зв'язку з користувачами були б вбудовані у розробку та надання послуг, дозволяючи їм активно впливати на формування послуг, замість вибору з обмеженого набору опцій. Радикальні економісти сьогодні розробили концепцію "співвиробництва", яка підкреслює, що послуги, як-от освіта, не є товаром для купівлі чи продажу, а є процесом, що вимагає співпраці всіх учасників. Застосування неоліберального підходу до освіти зводить нанівець її потенціал, роблячи процес неефективним. Співвиробництво, згідно з кібернетичними принципами, виявляється більш ефективним, оптимізуючи використання ресурсів системи — дозволяючи перетворити якомога більше енергії в системі та використати її на благо самої системи.
На практиці це б означало спрямування часу та зусиль, витрачених на стандартне тестування на кшталт ЗНО, на обговорення та експерименти зі способами реального покращення шкільного досвіду та освітніх результатів.Схоже співвиробництво пропонує у медійній сфері Ден Хінд. Його концепція відкритого замовлення журналістських розслідувань, відходячи від ринкової логіки, сприяла б демократичному виробництву інформації та надала б суспільству авторитетну форму її розповсюдження.
Ефективне оновлення демократії потребує амбітного плану реформ; таке бачення має визнати, наскільки "довга революція" демократії була загальмована неолібералізмом, а тому воно має бути оновленим для того, щоби впоратися з найновішими з викликів. Такий підхід вимагає інновацій, зокрема експериментів зі створенням автономних установ перш ніж ми зможемо сподіватися привести інституції до бажаного вигляду.
Всі люди прагнуть до безпеки (як про завжди це наголошують консерватори) та до творчої насолоди та самореалізації. Час визнати: реалізувати ці потреби може лише радикально демократична політика, і досвід неолібералізму робить це зрозумілим багатьом громадянам. Відтак, важливою задачею майбутнього прогресивного уряду стане сприяння розвитку та самоорганізації всіх інших джерел влади: від місцевого самоврядування та профспілок до демократичних засобів масової інформації. Розвиток та самоорганізація цих елементів же вимагають від нас визнання сучасних викликів і створення широкого політичного руху, здатного сформулювати конкретну політику, що зможе забезпечити народну підтримку радикального порядку денного.
1 — англ. Суспільство — добре, бюрократія — погано.
2 — the Institute For Public Policy Research
3 — Марк Стірс є британським політичним теоретиком та виконує обов'язки керівника think tank'y New Economics Foundation
